Еталон демократії?

Нажаль, українці ось вже вісім років знаходяться між двох вогнів політичної пропаганди – апологети першого шість років після помаранчевої т.з. революції робили вигляд тяжкої праці на Вкраїну, другого – добивають багатостраждальну територію площею 600 тис. кв. км нині. Про сучасних властителів, їхню олігархічну, а значить, чисто корисливу суть говорять всі, тому повторюватись сенсу не бачу. Та й що тут можна додавати – все видно й так, наочно. Інша справа – протилежний табір, який ще жевріє життям і рано чи пізно все-таки шматочок влади увірве. Як-не-як, вибори скоро, або й ще якісь катаклізми – загадувати в рамках даного матеріалу не варто.

Що станеться в цьому випадку? За великим рахунком, кардинальних змін не буде. Окрім головного – зміни обгортки. Україна знову отримає яскравий ярличок з написом liberalism, який і вказуватиме нам ту саму дорогу “в нікуди”, проте вже іншим шляхом.

Отже, користуючись нагодою, доки ще є час, варто розвінчати декілька популярних ліберальних міфів. Нагадаємо, що загальним місцем ліберальної міфології є переконання в тому, що США (ширше Захід) це цитадель свободи, демократії, чесного підприємництва, сильної і авторитетної влади. Придивимося уважніше?

Міф перший. Про чесні вибори в США.

У США громадяни взагалі не голосують на виборах. У США президента обирають т.зв. «виборники», а громадяни голосують лише за те, щоб виборники від штату, де живе громадянин, проголосували так, як проголосувала більшість цього штату. Пікантність ситуації полягає в тому, що в декількох штатах виборники за законом (!) не зобов’язані голосувати так, як проголосувала більшість, а в тих, де зобов’язані, все одно відзначені випадки, коли вони голосували всупереч волі виборців. І нічого їм за це не було. Тобто порівнювати нашу систему голосування і американську – це те ж саме, що шукати відповідь на знамениту математичну задачу «крокодил більш довгий, ніж зелений або навпаки?». Будемо рівнятися?

Цікавим у світлі вищесказаного є конкретний приклад. Коли в 2000 р. були вибори президента США, вирішальна боротьба розгорнулася між Бушем і Гором. Підрахунок голосів закінчувався, залишився тільки штат Флорида. Розрив між конкурентами був всього в кілька десятків голосів виборників. Бушу пощастило – в штаті Флорида виконавчу владу очолював його брат Джеф, на якого покладалися великі надії. І братик не підкачав. Знедолені жителі Флориди, особливо з етнічних меншин, затримувалися і піддавалися допиту. Це робилося з метою не допустити до голосування тих, хто хоч один раз потрапляв до поліції (за законом так робити можна). Багатих пропускали без допитів. Далі почався трилер. При підрахунку голосів значна частина бюлетенів була визнана сумнівною і виключена з підрахунку. Демократи вимагають обліку виключених бюлетенів, республіканці виступили проти. Демократи подали до верховного суду Флориди, де сидить більшість демократів, виграли і почали перерахунок голосів в будівлі муніципалітету. Однак не минуло й кількох хвилин, як будівлю взяла штурмом якась банда, розлякала всіх, хто рахував голоси, схопила ящики з бюлетенями і понеслася з ними в бік горизонту. Як потім з’ясувалося (про це писала французька «Монд» (22.12.2000), банда почала їздити з ящиками по Флориді, відтягуючи час, щоб республіканці подали свій позов до суду, тільки вже до верховного суду США, бо там більшість – прихильники республіканців. Суд, зрозуміло, був на користь республіканців, перерахунок скасували, Буш став президентом, банда викинула бюлетені в канаву. Перемога відбулася завдяки суддям верховного суду США, а не американському народу. Пізніше з’ясувалося, що Гор отримав на 539 847 голосів більше Буша, але це вже нікого не хвилювало в країні справжньої демократії. Тому наші “каруселі” і “печиво” – це дитячий садочок в порівнянні з дядьком Семом. Будемо рівнятися?

Міф другий: громадяни Заходу (США) обожнюють свою владу, довіряють їй, бо вона справедлива.

У США служба громадської думки Harris Рoll з 1966 року щорічно публікує п’ять тверджень і фіксує згоду або незгоду з ними. Ці твердження наступні:
1)
Людям в керівництві країни все одно, що відбувається з вами.
2)
Люди у владі прагнуть використовувати вас в своїх інтересах
3)
Ви нікому не потрібні
4)
Багаті багатіють, а бідні бідніють
5)
Ваша думка нікому нагорі не цікава.

Коли це опитування проводилося вперше, то лише третина опитаних була згодна з усіма п’ятьма твердженнями. В середині дев’яностих років згодні були дві третини. У Великобританії у 1986 р. керівникам країни довіряло 57% громадян, а через 10 років лише 22%. У Канаді під час соцопитувань дві третини опитаних були впевнені, що «парламентарі зловживають своїм становищем і думають тільки про власну вигоду». У США та Італії в середині 1990-х рр.. тільки одна десята частина громадян довіряла виконавчій та законодавчій владі.

Ті ж яйця – лише в профіль, чи не так, панове українці? Будемо рівнятись?

Міф третій: Влада в США (на Заході) кристально чесна, чужа для корупції і лобізму.

У 2003 році лондонський респектабельний журнал «Economist» (28.06.2003) писав, що в США політичне життя це «лобіювання, здійснюване корпораціями, що надавали грошові пожертви під час виборчих кампаній. Іншими словами – корупція». У Великобританії бюджет країни «містить масу податкових послаблень окремим великим приватним виробникам. Бізнесмени отримують посади радників міністрів, або міністерські портфелі». У Німеччині канцлер Г.Шредер «підтримував систему істотних державних субсидій неефективним галузям промисловості». У Японії «парламентарі накопичили великий досвід залучення пожертвувань від корпорацій», а життя країни визначає «симбіоз великого бізнесу, бюрократії та ведучою парламентської партії».

Ой, як же до болі знайомо… Лобіювання, судбсидії, податкові канікули, псевдо-тендери, свої міністри. То що ж це – шило на мило виходить? Будемо рівнятись?

Міф четвертий: В США (на Заході) шанують опозиціонерів, не чіпають їх, дають вільно висловлюватися на будь-які теми і робити що завгодно.

В ході останньої передвиборної кампанії в США кандидату у президенти, який виступав перед студентською аудиторією, один із присутніх почав ставити гострі питання щодо демократії в США. Через певний час його схопили кілька поліцейських, потягли до виходу, а за дверима, коли він став чинити опір, обробили електрошокером. Проти режисера М.Мура, який заявив, що війна в Іраку почалася під надуманим приводом і президент Буш не був обраним народом, була організована травля в ЗМІ, в якій брало участь кілька десятків газет і журналів. Коли він же відвіз на Кубу для лікування 10 рятувальників, які постраждали під час терактів 11 вересня, але так і не дочекалися допомоги в Америці, проти нього і цих рятувальників організували газетну кампанію, а потім завели справу і почали судове слідство. (Time. 28.05.2007) Американський історик Л.Фрідман писав, що «протягом всієї американської історії не було ніколи періоду часу без політичних злочинів і політичних переслідувань». І в наші дні «кримінальні переслідування у багатьох випадках залишаються політично забарвленими». (Freedman L. 1993. 373-374) В Європі не краще. У 1961 р. в Парижі в жовтні була розстріляна мирна тридцятитисячна демонстрація громадян алжирського походження. Кілька сот людей загинули, десятки поранених були скинуті в Сену. У січні 1972 року у Великобританії сталась «кривава неділя» і 14 чоловік з мирної маніфестації були вбиті. У США в 1960-і роки під час війни у В’єтнамі розстрілювали студентські антивоєнні маніфестації. У 1968 р. під час передвиборчої президентської кампанії мер Чикаго віддав наказ поліції стріляти на ураження по демонстрації молоді.

Ну а ми поки що можемо “відзначитись” лише затоптаним чорнобильцем у Донецьку. Прикрість у тому, що пресинг все одно буде збільшуватись, незалежно від того, якого кольору влада. Будемо рівнятись?

Міф п’ятий: В США (на Заході) повністю відсутня цензура, кожен може говорити, знімати і малювати все, що завгодно і ніхто йому не заважає.

В середині 2000-х років у США вийшла книга Д.Робба «Операція Голлівуд: як Пентагон цензурує фільми». Виявляється, Пентагон активно тисне на творців фільмів, не допускаючи істинної, але негативної інформації про армію США і політику США. Тим, хто цензуру не сприймає, ріжуть бюджети, не дають техніку на зйомки. У Парижі після виходу книги австрійського письменника П.Хандке, де він захищав сербів під час бомбардувань НАТО, почалася кампанія в ЗМІ проти письменника. Його не допускали на сторінки газет для виправдання, з магазинів вилучили його книги, а театр «Комеді франсез» зняв його постановку. Достатньо для початку. Хоча прикладів в десятки разів більше. Але і це корисно знати.

То що, панове українці? Вибори не за горами. Будемо рівнятись? Чи може маємо будувати щось своє?

Джерело